Поняття, сутність та ознаки застосування права


Отрывок цитируется по источнику: Гнатюк Мар'яна Дмитрівна Правозастосування та його місце в процесі реалізації права / Гнатюк Мар'яна Дмитрівна - Київ: , 2007 . - 212 с.

В юридичній літературі ще з радянських часів залишається недостатньо розробленим єдине поняття застосування норм права. Відсутнє єдине розуміння змісту, характеру, призначення правозастосовчої діяльності, кола суб'єктів, які здійснюють таку діяльність, тощо.

Більшість авторів (С.С. Алексеев, В.М. Горшеньов, В.В. Лазарев, М.Ф. Орзіх, О.Ф. Скакун, Л.С. Явич та ін.) застосуванням норм права вважають винесення індивідуально-конкретних державно-владних правових актів при вирішенні юридичних справ компетентними органами держави, громадськими організаціями і посадовими особами [5, с.94 - 104; 80, с.178 - 180; 185, с.26 - 36; 225, с.421 - 424].

Інші вчені (П.О. Недбайло, М.С. Строгович та ін.) відносять до застосування норм права не лише діяльність компетентних державних і громадських органів по винесенню індивідуально-конкретних правових приписів, але й дії громадян, юридичних осіб по здійсненню суб'єктивних прав у правовідносинах [167, 233, с.50].

Оскільки правозастосування являє собою державно-владну реалізацію правових приписів, то актуальним у зв'язку з цим є те, що від суб'єктів цієї діяльності вимагається виключна точність у процесі переводу нормативних велінь в русло конкретних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, інакше можливими є хиби і неточності державної волі в процесі її владної реалізації, що призводить до правозастосовчих помилок, посадовому свавіллю, які негативно впливають на режим законності у державі. Саме тому, на відміну від інших форм правореалізаційної діяльності, застосування права завжди здійснюється у чітко визначених законом процедурних и процесуальних формах, які потребують наукового осмислення і аналізу.

В юридичній науці правозастосування традиційно розглядається поряд з використанням, виконанням і дотриманням в якості особливої форми реалізації права і має місце у випадках, коли для правореалізації вимагається державно-владне втручання [5, с.96 - 101; 124, с.9 - 12]. Це правова форма здійснення державою своїх функцій, одна з форм державної діяльності, адже в даному випадку компетентний орган діє від імені держави.

Однак у 70-ті роки деякі дослідники висловили сумніви щодо віднесення застосування права до однієї з форм правореалізації. Так, В.М. Степанов зазначав, що застосування права - це форма організації певної поведінки, а не форма реалізації права. Сама ж поведінка, фактичні дії суб'єктів - це використання, виконання і дотримання правових установок [232, с.12]. Також І.В. Мартьянов та П.М. Рабінович зазначали, що правозастосування не можна вважати самостійною формою реалізації права, оскільки застосування одних норм права відбувається шляхом реалізації інших правових норм, що відбувається у звичайних формах (дотримання, виконання, використання) [150, с.122]. П.М. Рабінович, зокрема, підкреслює, що правозастосовча діяльність не є безпосередньою реалізацією норми права, яка застосовується, а є організаційно-правовою передумовою такої реалізації [203, с.67 - 68]. Однак існує чимало правових норм, особливо процесуальних, реалізація яких є можливою лише через правозастосовчу діяльність відповідних державних органів та посадових осіб. Наприклад, реалізація суддею процесуальних заходів забезпечення позову є можливою лише у зв'язку із застосуванням конкретних норм цивільно-процесуального права. Правозастосування у таких випадках виступає формою, а не лише передумовою організації перетворення у життя правового припису.

Вважається, що правозастосуванням є активні та інші дії по реалізації права [262, с.21].

Застосування права є не тільки внутрішньо організаційним процесом реалізації права державними органами та їх посадовими особами, у його здійсненні у тій чи іншій соціально-правовій якості виступають й інші учасники, правова активність яких являє собою важливий компонент об'єктивної і суб'єктивної сторін правозастосування. Як справедливо зазначає С.С.Алексєєв, у сфері здійснення права поняття "правова активність" має значення самостійної юридичної категорії, яка певним чином є однопорядковим з поняттям "застосування права". Ця категорія дозволяє уособити юридично значиму діяльність інших учасників процесу реалізації права від діяльності органів і посадових осіб, що наділені державно-владними повноваженнями [129, с.16 - 17].

М.С. Строгович, включаючи у поняття застосування будь-які дії по реалізації права, розрізняв дві форми застосування правових норм: "Основною формою застосування права є чітке дотримання норм діючого права громадянами, посадовими особами, органами влади... Іншою формою застосування права є здійснення уповноваженими на те державними органами чи посадовими особами особливих актів, що реалізують норму права в окремому, конкретному випадку: державні органи чи посадові особи, які в межах своєї компетенції розглядають чи вирішують будь-яке конкретне питання, застосовують відповідну норму права до конкретного випадку і визначають юридичні наслідки, що витікають з норми права для даного випадку" [235, с.180]. Але, враховуючи сучасний стан розробки даної проблеми, зауважимо, що, по-суті, тут мова йде про різні форми реалізації права. Що ж стосується застосування норм права, то поряд з такими юридичними діями, як дотримання, виконання і використання правових норм, воно пов'язане з реалізацією права і являє собою специфічний вид юридичної діяльності. Як справедливо з цього приводу пише П.О. Недбайло, "правозастосування в практиці здійснення права виокремилося і набуло специфічного характеру у порівнянні з іншими способами їх реалізації"" [168, с.126].

У зв'язку з розмежуванням форм реалізації права слід враховувати такі моменти: 1) дотримання, виконання і використання, відображаючись як у правозастосуванні, так і у правотворчості і тлумаченні, свідчить про їх загальність і універсальність; 2) з позицій уявлення про механізм правореалізації не можна ставити в один ряд правозастосування, правотворчість і правороз'яснення, оскільки це різні рівні буття і функціонування правової системи. Видання правових норм та їх роз'яснення слугують передумовами майбутньої реалізації; 3) не можна розглядати правозастосування поза іншими основними формами реалізації права, адже в процесі правозастосовчої діяльності спостерігається неспівпадіння об'єктів правозастосування і компетенційних, процедурних норм, а також змінність суб'єктів правореалізації в процесі фактичного впровадження прийнятих рішень у життя. Це пояснюється багаторівневим характером окремих різновидів юридичного процесу. Від правотворчого процесу через правороз'яснювальний до правозастосування (у необхідних випадках) і далі до фактичного перетворення права через дотримання, виконання і використання у поведінці конкретних суб'єктів - таким є шлях розвитку правореалізації. І якщо правозастосування комплексно поєднує у собі інші форми правореалізації, то це лише вказує на його ключове положення у загальному механізмі правореалізації і його державно-владному характері в системі засобів і способів забезпечення правомірної поведінки [171, с. 237 - 238].

Той факт, що правозастосування як комплексний правореалізаційний процес містить у собі інші форми реалізації права не може бути підставою для заперечення їх самостійності. Зокрема, на думку Ю.Х. Калмикова, в сфері цивільного судочинства мають місце лише дві форми реалізації права: дотримання і застосування. Перша форма пов'язана з загальним юридичним впливом на поведінку людей, друга - містить у собі виконання і використання. Самостійного ж значення ці дві останні форми реалізації права не мають [91, с.9 —12]. Схоже розуміння теорії правореалізації засновується на запереченні владної природи правозастосування і критикується багатьма вченими [119, с.16; 207, с.92].

З точки зору кінцевої мети реалізації права неможливо уявити правозастосування поза діяльністю по дотриманню, виконанню і використанню. Застосування норм права об'єднує, направляє і доповнює у необхідних випадках усі інші правореалізаційні процеси. Як справедливо пише І.Я. Дюрягін, діяльність громадян, посадових осіб та інших суб'єктів проходить не в одній якійсь формі реалізації права, а, як правило, супроводжується комплексом різних форм реалізації [70, с.32]. Суддя, наприклад, постановляючи рішення по справі, виконує свій обов'язок, але при цьому він одночасно дотримується цивільно-процесуальних та інших норм права, застосовує їх, використовуючи для цього надані йому повноваження.

На цю особливість взаємозв'язку основних форм реалізації права вказують і А.А. Ушаков і В.П. Реутов, підкреслюючи в якості специфіки правозастосування його владний характер: "Вміщуючи в собі і одночасно протистоячи невладним формам реалізації, застосування правових норм виступає в якості різноманітних стадій процесу реалізації правових норм. Воно або викликає виникнення правовідношення, або втручається в уже існуючі і тягне його зміну або припинення" [258, с.8].

Отже, дотримання, виконання і використання як форми безпосередньої реалізації правових норм у фактичних діях суб'єктів права мають місце постільки, по-скільки у конкретних життєвих ситуаціях не вимагається державного втручання для забезпечення чи організації здійснення права: лише учасник суспільних відносин сам безпосередньо повинен діяти у визначених законом межах.

Однак у ряді випадків неможливо досягти повного втілення у життя правових приписів без втручання у цей процес компетентних органів, тобто без застосування правових норм, яке полягає у вирішенні даними органами конкретних юридичних справ і винесенні відповідних рішень. В юридичній літературі з цього приводу зазначається, що застосування норм права здійснюється у необхідних випадках: по-перше, коли передбачені законом суб'єктивні права і обов'язки є такими, що не можуть виникнути у конкретних осіб із односторонніх заяв, угод і договорів (наприклад, без застосування відповідних норм права компетентними органами особа не може отримувати пенсію); по-друге, коли виникає спір про право; по-третє, без правозастосовчої діяльності не можуть бути реалізовані норми, що передбачають притягнення правопорушника до юридичної відповідальності і вчинення необхідних для цього допоміжних дій (слідчих дій, дій по виконанню вироку тощо) [70, с.10].

Застосування права з точки зору його здійснення передбачає активну сторону (способи, шляхи і форми впливу на суспільні відносини, наприклад, строки покарання і вид виправно-трудової колонії) і результативну сторону форми реалізації правових приписів, здійснюваних, наприклад, у виправно-трудовій колонії. Доцільність виділення цих сторін обумовлюється не лише тим, що в нормах права вказується, які дії можуть і повинні здійснюватися і від яких дій слід утриматися (наприклад, суд не має права проводити слідство по справі), але й тим, що спосіб впливу полягає у покладанні на зобов'язану особу необхідної поведінки (наприклад, суд повинен винести законний, обґрунтований і справедливий вирок) [142, с.178].

Уявляється, що прихильники широкого розуміння застосування норм права фактично допускають змішування відмінних один від одного понять розпорядчої діяльності держави з дотриманням, виконанням і використанням правових норм громадянами і майже залишають, таким чином, поза увагою діяльність державних органів по наділенню учасників суспільних відносин конкретними суб'єктивними правами і покладенню на них юридичних обов'язків, без чого держава не в змозі управляти суспільством [195, с.6 - 7].

Державно-владна діяльність компетентних органів по винесенню індивідуально-конкретних правових актів є досить важливим засобом державного управління суспільством. І яким би терміном її не називали, вона суттєво відрізняється від інших юридично значимих дій, у тому числі від використання громадянами і юридичними особами своїх прав.

Застосування права має місце там, де є владне рішення компетентного органу з приводу конкретної життєвої ситуації. Владність рішення означає певне відношення між суб'єктами права, в якому присутні управління вчинками людей та інших суб'єктів права в імперативній формі. Ця форма завжди передбачає:

1) односторонність волевиявлення органу, наділеного владними повноваженнями, хоча у ряді випадків ініціатором видання акту застосування виступає не сам цей орган;

2) категоричність передбаченого цим актом веління;

3) обов'язковість владних рішень для виконавців, підкорення їх волі;

4) забезпеченість і охорона таких рішень примусовою силою держави [196, с.18].

Таке розуміння застосування права підводить до аналізу специфіки державно-владної діяльності по реалізації правових норм, сприяє зміцненню законності в роботі державного апарата, підкреслює важливе значення процесуальної форми цього виду здійснення права.

Отже, правозастосування переважно розглядається саме в якості форми реалізації права. Так, під застосуванням правових норм розуміють спрямовану на реалізацію норм права і здійснювану у спеціально встановлених формах державно-владну діяльність органів держави або місцевого самоврядування щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи [62, с.147; 80, с.179].

У рамках даної проблеми найбільшого значення набувають наступні питання: а) випадки, в яких право підлягає застосуванню; б) склад суб'єктів, що здійснюють правозастосування; в) його роль у реалізації права.

Практика реалізації правових норм свідчить, що більшість з них реалізується учасниками суспільних відносин самостійно, у добровільному порядку. Разом з тим, в механізмі реалізації деяких правових норм заздалегідь передбачено участь компетентних органів, наділених державно-владними повноваженнями. Необхідність участі цих органів в реалізації права виникає у наступних випадках:

1) коли без їх державно-владної діяльності в інших учасників суспільних відносин не можуть виникнути суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Таке значення, наприклад, мають акти про прийняття працівника на роботу, зарахування на військову службу, призначення пенсії тощо;

2) якщо вимагається офіційне встановлення юридично значимих фактів або конкретних документів. Так, наприклад, встановлення фактів наявності родинних відносин, перебування на утриманні, нещасного випадку та деяких інших тягне необхідність включення до правореалізаційної діяльності судових органів;

3) якщо існують певні перешкоди щодо можливості використання учасниками суспільних відносин належних їм суб'єктивних прав (спір про право), а також коли покладені на них юридичні обов'язки не виконуються у добровільному порядку (наприклад, оспорюється право конкретної особи або прийняті на себе стороною обов'язки по договору не виконуються);

4) коли виникає необхідність в реалізації санкцій юридичних норм (наприклад, скоєно правопорушення и виникає необхідність притягнення винних до юридичної відповідальності).

B.C. Нерсесянц розуміє під правозастосуванням владну організуючу діяльність компетентних органів і осіб, яка має на меті сприяння адресатам правових норм в реалізації належних їм прав і обов'язків, а також контроль за даним процесом. Професор у свою чергу зазначає, що правозастосувач втручається в процес реалізації права і закону лише у наступних випадках:

- коли є спір про наявність чи відсутність суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (у тому числі при визначенні покарання за протиправне діяння);

- при необхідності визначити момент дії і факт припинення прав чи обов'язків;

- якщо треба здійснити передбачений законом контроль за правильністю набуття прав чи покладання обов'язків.

Співдіяти, примусити до реалізації правових норм, покласти відповідальність - такими є завдання суб'єктів правозастосування [169, с.425].

Професор О.Ф. Скакун, згрупувавши усі випадки застосування норм права, дійшла висновку про те, що правозастосування полягає у:

- наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними правами і покладанні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;

- вирішенні спору про право - про наявність чи міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

- визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника [225,с.423].

Взагалі, в юридичній літературі існує два основні підходи до визначення випадків правозастосування: формально-юридичний та змістовний. З юридичної точки зору правозастосування є необхідним тоді, коли:

- без цього є неможливим виникнення прав чи обов'язків учасників правовідносин;

- права чи обов'язки, що виникли у особи, не можуть бути реалізовані без владного втручання держави [7, с.27 - 28; 143, с. 32 - 33].

У змістовному плані можна виділити такі випадки, як скоєння правопорушень, розподіл суспільних матеріальних та інших благ, спір учасників правовідносин і т.п.

Однак, як можна спостерігати, більшість науковців погоджуються в одному - правозастосування є необхідним для усунення перешкод, які виникають в процесі реалізації норм права у звичайних формах. Як справедливо зазначається в юридичній літературі, правозастосуванням є операція не над нормою, а над фактом із використанням норми.

Майже в усіх працях, присвячених дослідженню проблеми правозастосування, головною його ознакою, яка визначає сутність і специфіку застосування права як особливої форми його реалізації, визначається державно-владний характер правозастосовчої діяльності. Перш за все, цей характер виявляється у тому, що застосування права здійснюють, як згадувалося, лише уповноважені на це суб'єкти і у межах наданої їм компетенції.

Щодо суб'єктів правозастосування, то це питання було предметом дискусії у 1954 - 1955 роках. Автори більшості публікацій (О.М. Васильєв, Д.А. Керімов, І.Є. Фарбер та ін.) висловились за те, що суб'єктами правозастосування можуть бути лише наділені владними повноваженнями органи і посадові особи держави (а також організації, які держава наділила такими повноваженнями). На даний час така позиція є загальновизнаною. Хоча ряд авторів, як наголошувалося вище, відстоювали протилежну думку, стверджуючи, зокрема, що правозастосування може здійснюватися і громадянами [167, с.128 - 129].

Тривалий час в якості єдиного суб'єкта правозастосовчої діяльності розглядалася держава в якості своїх органів та посадових осіб. На сьогодні коло суб'єктів цієї діяльності значно розширено. До їх числа відносяться також органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, а також керівники (органи управління) різноманітних громадських об'єднань [94, с.49 - 50; 74, с.16; 79, с.16; 87, с.13; 124, с. 324].

Разом із тим, саме по собі розширення кола суб'єктів правозастосовчої діяльності зовсім не означає, що правозастосування, здійснюване органами місцевого самоврядування або громадськими організаціями, втрачає державно-владний характер. Залучення зазначених суб'єктів до процесу застосування права відбувається лише на підставі закону і лише з санкції держави. При цьому останнє, як і у випадку з державними органами, як правило, чітко визначає: а) коло юридично значимих справ, у розгляді і вирішенні яких органи місцевого самоврядування і громадські організації можуть приймати участь; б) їх реальні повноваження в процесі розгляду і вирішення цих справ; в) форми і методи правозастосовчої діяльності.

У даному випадку держава з метою упорядкування суспільного життя, встановлення чітких організаційних засад взаємовідносин між суб'єктами зосереджує вирішення певних питань в рамках компетенції спеціальних органів. До їх числа відносяться і такі державні органи як суд, прокуратура і т.д., усі інші органи держави (органи влади і управління, адміністрація підприємств і установ), а також у випадках, передбачених законом, - органи громадських організацій. Застосування права - це правова форма здійснення функцій держави, одна з форм державної діяльності. Адже у даному випадку компетентний орган виступає від імені держави, за її уповноваженням. За допомогою застосування права держава направляє поведінку суб'єктів права і одночасно її контролює.

За допомогою правозастосування налагоджується робота багатогалузевого господарського механізму, здійснюється управління усіма іншими сферами суспільного життя, охороняються і забезпечуються права і свободи громадян, здійснюється боротьба з правопорушеннями тощо. Слід також звернути увагу на складність процесу правозастосування - воно пов'язане з особливими прийомами вирішення юридичних справ, вимагає спеціальних знань, навичок, торкається ряду питань професійної діяльності юристів. Застосування права носить, так би мовити, підзаконний характер, тобто повинно здійснюватися на підставі норм права і у межах встановлених законом повноважень компетентного органу. За допомогою правозастосування нормативно-правове регулювання наближається до життя, до конкретних суб'єктів права і реальної ситуації.

Розумінню специфіки застосування права, як справедливо пише Л.О. Макаренко, сприяє аналіз основних підходів або юридичних підстав виникнення діяльності з владної реалізації правових приписів. Застосування права викликано певним комплексом об'єктивних і суб'єктивних обставин. В одних випадках суб'єкти зацікавлені в правозастосовчій діяльності і свідомо створюють умови для її виникнення (наприклад, при вирішенні питання про призначення громадянину пенсії, при виплаті допомоги та в інших випадках задоволення особистих й суспільних інтересів за допомогою правозастосовчих актів компетентних органів). За інших обставин правозастосовча діяльність може мати місце всупереч бажань окремих зацікавлених осіб (наприклад, притягнення винного до відповідальності) [139, с.154].

За своїм змістом правозастосування передбачає видання правозастосовчого акта, який слід розглядати як індивідуально-конкретний правовий припис, адресований персонально визначеним особам. Цей припис наділений соціальною цінністю не сам по собі, а у зв'язку з тим, що слугує юридичною основою задоволення суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків. В юридичній літературі у зв'язку з цим відмічається, що правозастосовчі акти за своєю природою є юридичними фактами, наявність яких необхідна для здійснення регулюючої ролі цілого ряду правових норм, для виникнення багатьох конкретних правовідносин [30, с.14].

Визначення змісту правозастосовчої діяльності дозволяє, в свою чергу, виділити специфічні підстави, які викликають необхідність втручання спеціально уповноважених державою суб'єктів у правореалізаційний процес.

Відмінною ознакою застосування права є також те, що його слід розглядати як правореалізаційну діяльність, у відповідності до якої здійснюється державне управління в соціально-правовому середовищі. Так, І.Я Дюрягін відмічає, що "застосування права поряд із правотворчістю і плануванням являє собою один із способів державно-правового впливу на суспільні відносини, їх регулювання" [69, с.48].

І.П. Левченко з цього приводу зазначає, що виступаючи як організаційно-правовий метод і засіб державного забезпечення урегульованості і порядку у суспільних відносинах, владна діяльність державних органів та їх посадових осіб засновується на використанні наданих їм повноважень, виконанні покладених на них обов'язків і дотриманні встановлених у законі заборон. Однак механізми взаємозв'язку і взаємодії застосування права з вказаними формами і способами його реалізації з'ясовано не повно [129, с.5].

Застосування правових норм, на відміну від дотримання, виконання і використання, наділене рядом особливостей, специфічних властивостей, які розкривають його зміст, характер, внутрішню структуру, призначення, коло суб'єктів і форму, хоча застосовуючи право, компетентні органи самі дотримують, виконують і використовують відповідні норми права.

1. За своїм змістом застосування правових норм є діяльністю по винесенню індивідуально-конкретних правових приписів, звернених до персонально визначених осіб. В процесі правозастосування загальні приписи правових норм адресуються до персонально вказаних учасників суспільних відносин у вигляді конкретних, чітко зафіксованих правових велінь. В результаті відбувається наділення цих учасників конкретними суб'єктивними права і покладення на них конкретних юридичних обов'язків. Таким чином при застосуванні досягається персоніфікація, індивідуалізація дії правових норм [3, с.14; 167, с.125 - 176].

Саме своїм змістом правозастосовча діяльність відрізняється від дій громадян, що полягають у здійсненні суб'єктивних прав, дотриманні і виконанні юридичних обов'язків. Своїм змістом правозастосування відрізняється від правотворчої діяльності. В процесі правотворчості створюються нові норми права, які автоматично поширюються на кожного, хто є учасником суспільних відносин, передбачених даними нормами, у той час як шляхом застосування загальні приписи існуючих норм права спеціально, цілеспрямовано адресуються компетентними органами персонально визначеним суб'єктам [70, с. 10 - 11].

2. Правозастосовча діяльність здійснюється компетентними державними органами (посадовими особами) і уповноваженими державою органами громадськості. Застосування норм права є прерогативою держави [94, с.51]. Державні органи застосовують норми права у різних сферах суспільного життя. Так, в сфері організації і здійснення політичної влади правові норми застосовують вищі і місцеві органи державної влади. Чимала кількість правозастосовчих актів приймається в сфері державного управління. Застосуванням норм права займаються також суди, прокуратура тощо. Звідси можна назвати дозвільно-розпорядчий, контрольно-наглядовий, юрисдикційний та інші способи застосування норм права [70, с.12].

3. Правозастосовча діяльність носить державно-владний характер. Це одна з найважливіших рис застосування норм права як особливої форми юридичної діяльності по реалізації правових норм. Характер застосування норм права обумовлений державною владою, яка знаходить свій зовнішній прояв у таких засобах, як знаряддя (державні органи і право) і методи здійснення влади (переконання і примус) [108, с.15 - 26].

В.В. Лазарев вказує, що якщо люди рішуче відмовляються підкорятися пред'явленим нормативним вимогам, то останні ніколи не будуть здійснені в їх поведінці. Тому держава використовує ряд методів для того, щоб сформувати у громадян, посадових осіб і колективних суб'єктів права потребу, бажання чи необхідність вчинювати передбачені в нормах права дії. Найважливішим з цих методів є правозастосування [175, с.25].

Історія знає два основних засобу примушування людей до реалізації державних велінь - це обіцянка винагороди і загроза фізичним примусом чи позбавленням певних благ. У правовій державі значно змінюється сфера і обсяг репресивно-караних і примусових засобів, відкривається можливість своєрідного "самозабезпечення" правових приписів. Мета права полягає у задоволенні життєвих потреб людей. За таких умов глобальна перспектива полягає у поступовому усуненні необхідності спеціалізованого державного примусу. Сам зміст права повинен обумовлювати добровільне підкорення з боку переважної більшості громадян [240, с.8].

Зв'язок застосування норм права з державною владою полягає у тому, що в результаті застосування здійснюється управління суспільством, досягається підкорення конкретних осіб державній волі, що і являє собою вираз державної влади. Про державно-владний характер застосування норм права також свідчить: а) здійснення правозастосовчої діяльності по односторонньому волевиявленню компетентних органів, для застосування не вимагається двосторонньої угоди, і також зміст прийнятого рішення не залежить від бажання осіб, яким воно адресується; б) правозастосовчі акти, прийняті у суворій відповідності з законом, є обов'язковими до виконання усіма особами, яким вони адресуються; в) правозастосовчі акти забезпечуються у необхідних випадках державним примусом, а іноді самі виступають актами державного примусу. Як правило, акти застосування норм права впроваджуються у життя в результаті добровільного дотримання і виконання їх приписів адресатами. Однак поряд з цим здійснення актів застосування норм права забезпечується також силою морального, громадського впливу, силою державного примусу [70, с.16].

4. Застосування норм права - творча, організуюча діяльність. Це проявляється у тому, що шляхом застосування здійснюється державно-владне, індивідуальне (казуальне) правове регулювання суспільних відносин. Правозастосовчий орган завжди повинен вирішити, чи підпадає розглядуваний випадок під дію застосовуваної норми, і, якщо підпадає, повинен обрати найбільш правильний і доцільний в рамках застосовуваної норми варіант поведінки, тобто, проявити певну творчість [70, с.10 - 11]. Важливу роль у даному випадку відіграє правосвідомість посадових осіб, про буде йтися у подальших підрозділах даного дослідження.

У результаті правозастосування права забезпечується повне врахування різних особливостей конкретних ситуацій і тим самим посилюється регулююча дія правових норм, здійснюється казуальне (індивідуалізоване) регулювання суспільних відносин.

П.О. Недбайло цілком справедливо зазначає, що специфічною ознакою акту застосування є його організуюча роль в реалізації норм права. Однак він вважає однаковими організуючу дію владних актів державних органів і актів громадян по здійсненню суб'єктивних прав [167, с.139]. Дійсно, організуюча дія діяльності громадян по реалізації правових норм має місце у переведенні правових приписів у життя, однак організуюча дія саме правозастосовчих актів полягає в іншому, а саме у тому, що здійснюється державно-владна організація перетворення правових норм у життя, навіть індивідуальне (казуальне) правове регулювання суспільних відносин. Кожний же окремий громадянин не може бути наділеним владою організувати правове регулювання суспільних відносин [296, с.160].

5. Певна специфіка правозастосування полягає ще у тому, що цій формі правореалізаційної діяльності, як правило, притаманний творчий характер. Звичайно, у тих випадках, коли в процесі вирішення юридичних справ виникає необхідність застосування правових норм, усі структурні елементи яких абсолютно чітко і ясно визначені, говорити про будь-який творчий характер правозастосування не завжди уявляється можливим. Так, наприклад, норми трудового законодавства зобов'язують адміністрацію оформляти прийняття на роботу працівників шляхом видання відповідного наказу (розпорядження), надавати неповнолітнім відпустку тривалістю тридцять один календарний день тощо.

У таких випадках можливості правозастосування суворо детерміновані змістом норми, що зобов'язує правозастосовчого суб'єкта до прийняття однозначного рішення, а його роль обмежуються пасивним проведенням у життя волі законодавця, і нічого свого, творчого, в механізм правового регулювання воно не вносить. У подібних ситуаціях застосування права в основному зливається з такою формою його реалізації, як виконання (однак, з тією відмінністю, що правозастосування передбачає видання правозастосовчого акта).

Однак загальна кількість абсолютно-визначених правових норм у діючому нормативно-правовому масиві в цілому не значна. Навпаки, законодавство в силу різноманітних причин об'єктивно-суб'єктивного характеру досить часто допускає відому свободу вибору правозастосовчого органу, наділяючи його можливістю вибору одного з варіантів рішення, які допускаються правовою нормою. Ось чому в юридичній літературі відмічається, що правозастосування слід розглядати як владну діяльність компетентного органа, який держава наділила повноваженнями самостійної, творчої реалізації норм стосовно окремого випадку.

Творча, організуюча роль правозастосовчої діяльності не означає свавільного застосування норм права компетентними органами. Застосування норм права обмежене певними процесуальними нормами які закріплюють компетенцію правозастосовчих органів і відповідний порядок їх роботи. Процесуальні норми або систематизовані і створюють цілі галузі процесуального права, або містяться в окремих нормативних актах, поряд з нормами матеріального права. Процесуальними нормами закріплюються не лише компетенція і порядок роботи правозастосовчих суб'єктів, але й правозастосовчі акти-документи, в яких рішення, що приймаються, набувають об'єктивованого виразу [57; 70, с.19].

Звертаючи увагу на цілі правозастосування слід зазначити, що в юридичній літературі звертається увага на законність і правопорядок як внутрішню мету будь-якої правореалізуючої діяльності. Вони охоплюють усі форми здійснення норм права. Тому відрив застосування права від його дотримання, виконання і використання мимоволі може призвести до протиставлення особливостей правомірної поведінки, властивих окремим правореалізаційним процесам. Застосування права виступає у зв'язку з цим специфічною формою його реалізації і займає суттєве місце в механізмі правового регулювання суспільних відносин, має неабияке значення для зміцнення законності і правопорядку у суспільстві [171, с.240].

Питання щодо цілей правозастосування розкривається ще й у тому, що державно-владне втручання направлене на забезпечення реалізації норм права лише у випадках, коли ці норми не можуть бути реалізовані без такого втручання. Однак відповідні норми, у кінцевому рахунку, реалізуються не правозастосувачем, а тими суб'єктами або щодо тих суб'єктів, яким вони адресовані. "Здійснення правозастосовчого акту, - пише І.Я. Дюрягін, - і фактичні дії людей по виконанню його приписів - різні явища: вони виступають як причина і наслідок" [71, с.28]. Ряд авторів (С.С. Алексеев, В.М. Горшеньов та ін.) справедливо вважають, що правозастосування завершується прийняттям правозастосовчого акту, а його реалізація знаходиться поза межами правозастосування.

Соціальна значимість правозастосування очевидна: адже правотворча діяльність держави не мала б сенсу, якби норми, що містяться у правових джерелах, не здійснювалися б з максимальною ефективністю. Здійснення права завжди було і завжди буде, поки воно є в суспільстві, особливим способом життя юридичної форми суспільних відносин. Здійснення права - це спосіб його буття, існування, дії, виконання ним своєї головної соціальної функції. Право ніщо, якщо положення не знаходять своєї реалізації в діяльності осіб та їх організацій, у суспільних відношеннях. Не можна зрозуміти право, якщо відволіктися від механізму його реалізації в житті суспільства.

Без правозастосування неможливе і втілення у життя правової політики держави. Поза правозастосуванням загальнодержавна політика в сфері правового регулювання не змогла б реально досягти жодної з цілей, що стоять перед державою, залишалася б усього лише наміром, приготовленим до реалізації.

Виходячи з цього закономірно постає питання - чи має правозастосовча діяльність які-небудь власні, самостійні цілі, відмінні від цілей застосовуваних норм? Деякі автори відповідають на нього позитивно. Так, В.В. Лазарев вважає, що правозастосування "...має свою, цілком визначену мету, відмінну від інших засобів правового впливу. Якщо застосування правових норм використовується по необхідності... це означає, що на нього розраховують, від нього очікують певного ефекту" [127, с.91].

З даною позицією, ми вважаємо, можна погодитися. Дійсно, застосування норм права виступає у багатьох випадках в якості необхідного ланцюга в механізмі правового регулювання, виконує свої, лише йому притаманні функції. Але при цьому, головною метою правозастосування є забезпечення дії права, а не якісь інші, навіть дуже важливі самі по собі, завдання. Є.П. Шикін у зв'язку з цим справедливо відмічає, що "цілі правозастосування визначені нормативною основою механізму правового регулювання. У нього не може бути якихось інших, не передбачених правом цілей" [280, с.6]. Випадки, коли у правозастосовчого суб'єкта з'являються свої, відмінні від застосування правової норми цілі, свідчать, зазвичай, лише про неправомірність відповідного правозастосовчого акта, про спробу оминути закон в процесі правозастосування [49, с.13].

Творчий характер правозастосовчої діяльності виражається в оціночній діяльності правозастосовчих суб'єктів. Така оціночна діяльність є логічним завершенням їх діяльності. В.М. Косович дає визначення правозастосувальної оцінки - це: а) судження (знання) про відповідність (або невідповідність) між положеннями правових норм, в яких закріплені соціально значущі явища, і дійсною соціально-правовою значущістю реальних суспільних відносин, що врегульовані ними; б) судження про існування фактів, які мають соціально-правову значущість, тобто юридичних [109, с. 183].

Отже, творчий характер застосування права, дійсно, орієнтує правозастосовчого суб'єкта на пошук найбільш доцільного рішення по справі, але цей пошук у будь-якому випадку повинен здійснюватися серед рішень законних.

У вітчизняній літературі особливість правозастосування як однієї з найважливіших форм реалізації права пояснюється тим, що: а) правозастосування здійснюється від імені держави спеціальними органами, тобто, як і правотворчість, є прерогативою державно-владної діяльності; б) сутністю правозастосування є не лише регулювання певного виду відносин, а й призначення покарання, що накладає певний відбиток і на дію правових приписів; в) правозастосування надає можливість забезпечити дію правових приписів у тих випадках, коли інші форми реалізації права є неможливими; г) правозастосування є однією із суттєвих гарантій забезпечення та охорони дії правових приписів як засобу владно-регулятивного впливу держави на суспільство [140, с.147].

Таким є зміст основних ознак, що визначають особливе місце застосування права серед інших форм його здійснення. З урахуванням вище викладених обставин ми вважаємо, що правозастосування слід розглядати як комплексну державно-владну, управлінську, творчу правореалізаційну діяльність, здійснювану у встановлених законом процедурних і процесуальних формах і яка покликана забезпечити адресатам правових норм можливість реалізації належних їм прав і покладених на них юридичних обов'язків.

Отже, застосування права є особливою формою реалізації правових норм, здійснюється на підставі закону органами держави, що наділені державно-владними повноваженнями, у випадках коли: правовідношення може і повинно виникати лише за рішенням відповідного державного органу; для виникнення правовідношення вимагається офіційне встановлення наявності чи відсутності конкретних фактів, що мають юридичне значення; виникає спір з приводу юридичних фактів або відношення і сторони не можуть прийти до згоди і т.і., тобто у випадках, коли для реалізації особою свого права необхідним є втручання держави.

Виходячи з викладеного вище можна також говорити про особливості правозастосування, що відрізняють його від інших форм реалізації права. Ними є:

- комплексний характер, що передбачає можливість здійснення правозастосування паралельно із дотриманням, виконанням і використанням;

- державно-владний характер правозастосовчої діяльності;

- необхідність дотримання чіткого процедурно-процесуального порядку, передбаченого законом;

- у деяких випадках є необхідною організаційною передумовою реалізації норм права;

- має індивідуально-конкретизований характер;

- має творчий характер;

- результатом правозастосування є винесення акту застосування норм права відповідно до вимог закону.

О сайте
Авторам