Поняття, сутність та ознаки застосування права

Диссертация: Правозастосування та його місце в процесі реалізації права / Гнатюк Мар'яна Дмитрівна. − Київ, 2007. − 212 c.
В юридичній літературі ще з радянських часів залишається недостатньо розробленим єдине поняття застосування норм права. Відсутнє єдине розуміння змісту, характеру, призначення правозастосовчої діяльності, кола суб'єктів, які здійснюють таку діяльність, тощо.

/>

Більшість авторів (С.С. Алексеев, В.М. Горшеньов, В.В. Лазарев, М.Ф. Орзіх, О.Ф. Скакун, Л.С. Явич та ін.) застосуванням норм права вважають винесення індивідуально-конкретних державно-владних правових актів при вирішенні юридичних справ компетентними органами держави, громадськими організаціями і посадовими особами [5, с.94 - 104; 80, с.178 - 180; 185, с.26 - 36; 225, с.421 - 424].

Інші вчені (П.О. Недбайло, М.С. Строгович та ін.) відносять до застосування норм права не лише діяльність компетентних державних і громадських органів по винесенню індивідуально-конкретних правових приписів, але й дії громадян, юридичних осіб по здійсненню суб'єктивних прав у правовідносинах [167, 233, с.50].

Оскільки правозастосування являє собою державно-владну реалізацію правових приписів, то актуальним у зв'язку з цим є те, що від суб'єктів цієї діяльності вимагається виключна точність у процесі переводу нормативних велінь в русло конкретних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, інакше можливими є хиби і неточності державної волі в процесі її владної реалізації, що призводить до правозастосовчих помилок, посадовому свавіллю, які негативно впливають на режим законності у державі. Саме тому, на відміну від інших форм правореалізаційної діяльності, застосування права завжди здійснюється у чітко визначених законом процедурних и процесуальних формах, які потребують наукового осмислення і аналізу.

В юридичній науці правозастосування традиційно розглядається поряд з використанням, виконанням і дотриманням в якості особливої форми реалізації права і має місце у випадках, коли для правореалізації вимагається державно-владне втручання [5, с.96 - 101; 124, с.9 - 12]. Це правова форма здійснення державою своїх функцій, одна з форм державної діяльності, адже в даному випадку компетентний орган діє від імені держави.

Однак у 70-ті роки деякі дослідники висловили сумніви щодо віднесення застосування права до однієї з форм правореалізації. Так, В.М. Степанов зазначав, що застосування права - це форма організації певної поведінки, а не форма реалізації права. Сама ж поведінка, фактичні дії суб'єктів - це використання, виконання і дотримання правових установок [232, с.12]. Також І.В. Мартьянов та П.М. Рабінович зазначали, що правозастосування не можна вважати самостійною формою реалізації права, оскільки застосування одних норм права відбувається шляхом реалізації інших правових норм, що відбувається у звичайних формах (дотримання, виконання, використання) [150, с.122]. П.М. Рабінович, зокрема, підкреслює, що правозастосовча діяльність не є безпосередньою реалізацією норми права, яка застосовується, а є організаційно-правовою передумовою такої реалізації [203, с.67 - 68]. Однак існує чимало правових норм, особливо процесуальних, реалізація яких є можливою лише через правозастосовчу діяльність відповідних державних органів та посадових осіб. Наприклад, реалізація суддею процесуальних заходів забезпечення позову є можливою лише у зв'язку із застосуванням конкретних норм цивільно-процесуального права. Правозастосування у таких випадках виступає формою, а не лише передумовою організації перетворення у життя правового припису.

Вважається, що правозастосуванням є активні та інші дії по реалізації права [262, с.21].

Застосування права є не тільки внутрішньо організаційним процесом реалізації права державними органами та їх посадовими особами, у його здійсненні у тій чи іншій соціально-правовій якості виступають й інші учасники, правова активність яких являє собою важливий компонент об'єктивної і суб'єктивної сторін правозастосування. Як справедливо зазначає С.С.Алексєєв, у сфері здійснення права поняття "правова активність" має значення самостійної юридичної категорії, яка певним чином є однопорядковим з поняттям "застосування права". Ця категорія дозволяє уособити юридично значиму діяльність інших учасників процесу реалізації права від діяльності органів і посадових осіб, що наділені державно-владними повноваженнями [129, с.16 - 17].

М.С. Строгович, включаючи у поняття застосування будь-які дії по реалізації права, розрізняв дві форми застосування правових норм: "Основною формою застосування права є чітке дотримання норм діючого права громадянами, посадовими особами, органами влади... Іншою формою застосування права є здійснення уповноваженими на те державними органами чи посадовими особами особливих актів, що реалізують норму права в окремому, конкретному випадку: державні органи чи посадові особи, які в межах своєї компетенції розглядають чи вирішують будь-яке конкретне питання, застосовують відповідну норму права до конкретного випадку і визначають юридичні наслідки, що витікають з норми права для даного випадку" [235, с.180]. Але, враховуючи сучасний стан розробки даної проблеми, зауважимо, що, по-суті, тут мова йде про різні форми реалізації права. Що ж стосується застосування норм права, то поряд з такими юридичними діями, як дотримання, виконання і використання правових норм, воно пов'язане з реалізацією права і являє собою специфічний вид юридичної діяльності. Як справедливо з цього приводу пише П.О. Недбайло, "правозастосування в практиці здійснення права виокремилося і набуло специфічного характеру у порівнянні з іншими способами їх реалізації"" [168, с.126].

У зв'язку з розмежуванням форм реалізації права слід враховувати такі моменти: 1) дотримання, виконання і використання, відображаючись як у правозастосуванні, так і у правотворчості і тлумаченні, свідчить про їх загальність і універсальність; 2) з позицій уявлення про механізм правореалізації не можна ставити в один ряд правозастосування, правотворчість і правороз'яснення, оскільки це різні рівні буття і функціонування правової системи. Видання правових норм та їх роз'яснення слугують передумовами майбутньої реалізації; 3) не можна розглядати правозастосування поза іншими основними формами реалізації права, адже в процесі правозастосовчої діяльності спостерігається неспівпадіння об'єктів правозастосування і компетенційних, процедурних норм, а також змінність суб'єктів правореалізації в процесі фактичного впровадження прийнятих рішень у життя. Це пояснюється багаторівневим характером окремих різновидів юридичного процесу. Від правотворчого процесу через правороз'яснювальний до правозастосування (у необхідних випадках) і далі до фактичного перетворення права через дотримання, виконання і використання у поведінці конкретних суб'єктів - таким є шлях розвитку правореалізації. І якщо правозастосування комплексно поєднує у собі інші форми правореалізації, то це лише вказує на його ключове положення у загальному механізмі правореалізації і його державно-владному характері в системі засобів і способів забезпечення правомірної поведінки [171, с. 237 - 238].

Той факт, що правозастосування як комплексний правореалізаційний процес містить у собі інші форми реалізації права не може бути підставою для заперечення їх самостійності. Зокрема, на думку Ю.Х. Калмикова, в сфері цивільного судочинства мають місце лише дві форми реалізації права: дотримання і застосування. Перша форма пов'язана з загальним юридичним впливом на поведінку людей, друга - містить у собі виконання і використання. Самостійного ж значення ці дві останні форми реалізації права не мають [91, с.9 —12]. Схоже розуміння теорії правореалізації засновується на запереченні владної природи правозастосування і критикується багатьма вченими [119, с.16; 207, с.92].

З точки зору кінцевої мети реалізації права неможливо уявити правозастосування поза діяльністю по дотриманню, виконанню і використанню. Застосування норм права об'єднує, направляє і доповнює у необхідних випадках усі інші правореалізаційні процеси. Як справедливо пише І.Я. Дюрягін, діяльність громадян, посадових осіб та інших суб'єктів проходить не в одній якійсь формі реалізації права, а, як правило, супроводжується комплексом різних форм реалізації [70, с.32]. Суддя, наприклад, постановляючи рішення по справі, виконує свій обов'язок, але при цьому він одночасно дотримується цивільно-процесуальних та інших норм права, застосовує їх, використовуючи для цього надані йому повноваження.

На цю особливість взаємозв'язку основних форм реалізації права вказують і А.А. Ушаков і В.П. Реутов, підкреслюючи в якості специфіки правозастосування його владний характер: "Вміщуючи в собі і одночасно протистоячи невладним формам реалізації, застосування правових норм виступає в якості різноманітних стадій процесу реалізації правових норм. Воно або викликає виникнення правовідношення, або втручається в уже існуючі і тягне його зміну або припинення" [258, с.8].

Отже, дотримання, виконання і використання як форми безпосередньої реалізації правових норм у фактичних діях суб'єктів права мають місце постільки, по-скільки у конкретних життєвих ситуаціях не вимагається державного втручання для забезпечення чи організації здійснення права: лише учасник суспільних відносин сам безпосередньо повинен діяти у визначених законом межах.

Однак у ряді випадків неможливо досягти повного втілення у життя правових приписів без втручання у цей процес компетентних органів, тобто без застосування правових норм, яке полягає у вирішенні даними органами конкретних юридичних справ і винесенні відповідних рішень. В юридичній літературі з цього приводу зазначається, що застосування норм права здійснюється у необхідних випадках: по-перше, коли передбачені законом суб'єктивні права і обов'язки є такими, що не можуть виникнути у конкретних осіб із односторонніх заяв, угод і договорів (наприк